Віднайти себе, щоб зрозуміти: як, куди саме, навіщо йти і рухатися далі — саме цього найбільше прагне Поліна, головна героїня дебютного роману Кіри Малко «Нижче», який здобув третю премію конкурсу «Коронація слова» у 2017 році.

Саме для цього Поліна залишає посаду маркетингового аналітика у київському офісі і влаштовується офіціанткою на круїзному лайнері. Так починаються всі її пригоди, роздуми, хвилювання, нові знайомства, відкриття, розчарування. На моє переконання, маємо справу з психологічним романом із елементами пригод, тому що героїня відкриває для себе нові місця під час коротких прогулянок у вихідні, коли може залишити борт корабля.

Однак, в сюжеті роману піднято цілу низку соціальних проблем: тему соціальної нерівності між людьми, протест, чи, радше, виклик загальноприйнятим нормам суспільної моралі через ймовірність виникнення сексуальних та емоційних стосунків між двома жінками. Ця тема є наскрізною у романі. Спочатку Поліна дуже довго вагається, чи варто взагалі зізнаватися А у своїх почуттях? Як вона це сприйме?Чи це «нормально» відчувати подібне до дівчини, яка працює у сусідньому відділі в цьому ж офісі? Поліна прагне зрозуміти, що ж з нею відбувається і, зрештою, «втікає» від прийняття рішення на круїзний лайнер. Вона не задоволена власним життям і пережила складну психологічну драму в дитинстві, ставши свідком домашнього насильства батька над її матір’ю. Відтоді, Поліна «відключається», «застигає», коли переживає сильні негативні, або позитивні емоції.

Кіра Малко прагне спонукати читача замислитися над складністю та багатозначністю внутрішнього світу Поліни. Психологізм є однією із визначальних рис роману. Багато уваги приділено психологічним аспектам стосунків між двома людьми, які відчувають конання, взаємну симпатію, а пізніше — обов`язок та відповідальність.

«Це ж парадоксально — до досягнення певного рівня близькості, коли двоє не знають одне про одного, їм значно легше догодити одне одному, ніж коли вони стають близькими. Вони гуляють, починають зустрічатися. Що більше відкриваються одне одному, то більше очікувань мають. Що більше отримують… Стосунки тривають, скромні очікування переходять у ранг претензій».

«…вона ненавидить себе за те, що ненавидить їх — (пасажирів)… вона ненавидить те, що у двадцять п`ять років, із двома вищими освітами, накладає морозиво, миє холодильники і стоки. Вона ненавидить те, що наприкінці кожного дня схожа на почвару, вкриту плямами ванілі й шоколаду. Ненавидить те, що їй байдуже, який у неї вигляд. Ненавидить те, що має їсти тоді, коли їй дозволять, виходити на берег, коли їй дозволять, справляти нужду — коли їй дозволять. Ненавидить, що має повертатися на корабель, коли понад усе хочеться просто лишитися у кав`ярні і просидіти там увесь день».

Письменниця зображає корабель, як модель суспільства із проблемами ієрархії соціального стану, рівня достатку, різним рівнем заробітних плат, відповідно до того, із якої країни ти приїхав, щоб працювати на кораблі, або ж просто безтурботно, весело розважатися, як пасажири, які приїхали на відпочинок, який коштував їм чимало грошей.

«Корабель — то герметична коробка, що кишить бажаннями й можливостями і гойдається на хвилях десь удалині від суходолу з усіма його соціальними нормами, очікуваннями, обов`язками і заборонами. Тут усе можливо і все дозволено — головне вчасно і у прийнятному стані з`явитися на duty сім днів на тиждень і не спалитися на drug test. Тут не потрібно брехати дружині/чоловікові, де затримуєшся після роботи, не потрібно обманювати батьків, що не вживаєш забагато алкоголю і правильно харчуєшся — вони ніколи не дізнаються, чим ти насправді займалася півроку на кораблі, окрім того, що тяжко працювала… Можна навіть не прибирати своєї каюти, не заправляти ліжка, не прати і не прасувати своїх речей — усе це може зробити за тебе cabin boy — так підробляють філіппінці з пральні — за символічну щокруїзну плату».

Як видно з уривку, у тексті роману трапляються вислови англійською, французькою та іспанською мовою, на мою думку, таким чином, авторка прагне акцентувати увагу читача на персонажах і деталях.
Ще однією важливою темою, якої письменниця торкається ніби ненавмисне, мимохіть, лише кількома реченнями, є даремне витрачання на кораблі великої кількості продуктів харчування, яких пасажири не в змозі споживати фізично, але сплатили гроші за вартість круїзу, у який це включено. Натомість ця їжа, яку просто викидають, могла б врятувати життя людей, які страждають від голоду у «країнах третього світу».

«Певно, риб в океані вже нудить від усіх тих спагеті з песто, сиру барі, корзинок із ягодами й ванільним кремом і ще купи різноманітної смакоти. Щодня всього цього виробляють, мабуть, на третину більше, ніж з`їдається, а десь далеко — або й не дуже — ця третина могла б нагодувати тих, хто голодує, і тих, хто харчується зі сміттєвих баків».

Туга за рідною домівкою, думки про безвихідь і навіть, іноді, думка про те, що можливо, було б краще вистрибнути за борт корабля, адже, скоріш за все, цього й так ніхто не помітить… З такими почуттями у постійній боротьбі із собою, своїми страхами Поліна живе півроку. Наче в калейдоскопі змінюються сусіди по її каюті, випадкові зустрічі, прогулянки, секс, різні долі, різні життєві обставини, труднощі, різні мотиви перебування на кораблі: хтось відпочиває від буденності, хтось будує кар`єру, налагоджує бізнес-зв`язки, хтось заробляє гроші на навчання, хтось — на лікування важкохворої дружини, а дізнавшись, що вона померла, й сам наважується зробити останній крок в глибини океану… Зрештою,

«…все, що відбувається на кораблі, лишається на кораблі… Корабель не приймає щасливих. Він харчується відчаєм, несамовитими бажаннями, розбитими мріями й нездійсненними надіями, тихими стражданнями й відчайдушними пориваннями…»

Чи вдасться Поліні здійснити найбажаніше? Шанс є завжди, головне не проґавити його, зрозуміти, де ж він насправді… і найголовніше — мати достатньо сміливості, аби наважитися почати все спочатку, хай навіть для розуміння цього потрібна така жадана і непередбачувана зустріч з океаном, що змінить все…

Придбати книгу

Хочете пройти через усі стихії природи, залишившись недоторканими тілом і завороженими думками. Для того, щоб відчути це на собі, достатньо взяти до рук маленьку книжку з різнокольоровим пазлом на палітурці, перехрещеним градієнтною зеленою лінією.

Для повної картини не вистачає декількох елементів. Можливо, саме прочитання й захоплення наступного читача. Євгенія Кононенко, письменниця й перекладачка, у збірці есеїв «Поза часом» книжкової серії «Мірки та лекала» змушує переглянути своє ставлення до звичних кам’яних постулатів.
Зміст дивує. Де псевдооригінальні назви, якими так пишаються молоді графомани? Сама авторка з цим словом обережна — вважає його занадто зневажливим. Читача зустрічають розлогі розділи «Вогонь», «Повітря», «Земля» й зовсім коротенька «Вода» — 2 сторінки. Євгенія Кононенко попереджає, що у збірці лише перевірені часом культурологічні есеї, — «те, чого не забирають навіть найстрімкіші потоки».

Вогонь

Нас попереджають, що ватра — то є світова класика. Готуємося до автостопу часами та просторами. Першим нас зустрічає письменник 19 століття, потяг «Україна-Росія», зі стрижкою «каре», «яка мала би пасувати не чоловікові, а жінці». Микола Васильович Гоголь. Із його чортами, відсутністю жінок та смертним гріхом багатоїдства. Із її — Євгенії Кононенко — власними спогадами та інтерпретацією творчого життя автора «Мертвих душ».

На зламі XIX–XX століть махає рукою дівчина, що змогла під дією несамовитого натхнення написати свій opus magnum лише за декілька тижнів. Жива і вічно буде жити, «бо в серці має те, що не вмирає» Леся Українка, її «Лісова пісня» та легендарна Мавка. «Лісова пісня» давно стала брендом. Цей твір знає чи не кожен українець. Треба мати несамовитий талант, щоб заперечити головні стереотипи цієї історії, зробивши неначебто «чужинку» української культури «своєю». Євгенія Кононенко, здіймаючи пил із сторінок історії, показує, яким чином Лесі Українці вдалося змусити кожного по-своєму інтерпретувати Мавку, Лукаша й оту сопілочку. Шукати єдиний сенс у творі — як голку у копиці сіна. Марно, бо неможливо.

Закохану в ліс Ларису Косач-Квітку потіснив київський лікар із перманентно серйозним обличчям. Йому б бути щасливим — це його твір залишається актуальним навіть через століття після написання. Зараз минуле здається неймовірним, якщо не сказати фантастичним — абсурдним, як сказав би Альбер Камю. Та навіть висміювання системи, що мала місце 100 років тому, досі читається не тільки через нав’язування шкільної програми. То Михайло Булгаков — українець чи ні? «Майстер і Маргарита» — безбожна чи прохристиянська книга? Занурюємося в читання, щоб дістати відповіді, які мучили багато поколінь українців.

Тему боротьби Євгенія Кононенко розкриває на тлі трагічних подій 2013-2014 років. Майдан. Авторка наводить головні твори, досліджує їхню тематику, аналізує події й доходить висновку — поети несли власне «Євангеліє» під шквалом снайперських куль. Але якою ціною?

Повітря

Розділ «Повітря» повідомляє, що подорож триває. Тепер не на теренах України чи Росії, а в США — саме туди якось вирушила авторка на Міжнародну письменницьку програму. Євгенія Кононенко знайомить читача з Полем Енглом й Крістофером Меріллом — головними організаторами такої програми у штаті суцільного кукурудзівництва (Айова). Перегортаючи сторінки, опиняємося спочатку в Ірландії, потім в Чилі, згодом у Монголії, досліджуючи, що є Батьківщина для сучасних письменників.

Земля

Передостанній розділ «Земля» доносить до читача, чому для кожного українця було настільки важливим його взуття. Як так сталося, що вишиванка — новий дрес-код. І яким чином старенька вчителька реагує на сексуальні одкровення.

Вода

«Вода» — маленький розділ, що закінчується сонетом, який за смаком нагадує чорний шоколад із апельсиновою цедрою. Солодко, але з присмаком гіркоти.

Дійсно, такі есеї залишають по собі слід. Хочеться загорнутися в себе й сидіти, думати, аналізувати. І, можливо, сісти за стіл, відкрити ноутбук та залишити свій власний слід в історії герменевтики, уникаючи повсюдного кітчу.

Любов Цибрій

1 долар (якщо пощастить) і 24 години потреб, бажань, зобов’язань — і так день за днем. Звучить жахливо, а живеться в цих умовах ще гірше. Ми лише можемо уявити собі таке існування, а мільйони людей по всьому світу знають про це із власного досвіду. Та якщо один прийом їжі на день — розкіш, чому у них вдома новенький телевізор?

Ми знаємо про бідність, вміємо співчувати, іноді надсилаємо кошти на підтримку тих, хто цього потребує. Але водночас усі ми хоч раз думали про те, що насправді не знаємо, чим саме можемо допомогти. І питали себе: чи потрібно? Відповіді на ці запитання можна знайти у новій книжці від видавництва «Наш формат».

«Економіка бідності», авторами якої є відомі економісти Естер Дуфло та Абхіджіт Банерджі, стала результатом 15-річних досліджень вчених з питань бідності. Головна її мета — вирішити конфлікт між двома теоріями подолання цієї глобальної проблеми. Одна з яких полягає в тому, щоб нічого не робити й дозволити розвиватися ринку в бідних країнах самостійно, а інша повністю їй суперечить.

Автори переконані, що немає єдиного підходу до вирішення проблеми бідності. Вони пішли іншим шляхом, описавши головні аспекти людського життя — харчування, охорону здоров’я, освіту, народжуваність, кредитування, заощадження тощо — і запропонувавши шляхи їх покращення. Це не просто нон-фікшн про бідність, це маленький довідничок, який допоможе змінити життя кожного з нас на краще, хоч всі її розділи і стосуються так званих «країн, що розвиваються» та «країн третього світу», таких як Індія.

«Думайте тричі. Не приймайте рішення, що ґрунтуються на самому лише співчутті: підходьте до цих проблем з розплющеними очима й спробуйте з’ясувати, що працює. Але якщо перше, що ви спробували, не діє, не дозволяйте песимізму заполонити вас.»

Банерджі та Дуфло переконані, що насправді бідні усвідомлюють, що потрібно змінити, щоб усе налагодилося, але не мають змоги застосувати ці знання. Книга відкриває одну важливу істину: бідний ти чи багатий, але ти людина. А кожна людина прагне вдовольнити свої забаганки. Усі ми розуміємо, що тістечко користі не принесе, але все одно купуємо собі цю маленьку миттєву насолоду. Статус і гроші не змінюють нашу природу. Слово «хочу» найчастіше домінує над словом «треба».

Те, скількох проблем торкнулася одна книжка, вражає. Вона не втрачає своєї актуальності, навіть враховуючи те, що вперше вийшла друком у 2011 році, а дослідження проводили з 90-х, а то й раніше. Найцікавіше, що наведені в ній методи вирішення проблем бідності не є чимось новим чи незнаним, просто ми надто скептичні і замість гарячого чаю з медом і лимоном та теплої ковдри, одразу біжимо до лікаря по «чудодійні» антибіотики, отруюючи цим самі собі життя. Більшість сучасних глобальних негараздів беруть свій початок якраз із цієї основної проблеми, навіть стрімкий приріст населення може бути наслідком бідності.

Для кого ж ця книга? Не здивую, якщо скажу, що для всіх небайдужих, але це дійсно так, та й людині, яку не цікавить проблема бідності, теж буде корисно прочитати працю для переоцінки ставлення до життя. Автори аж ніяк не провокують нас на жалість чи докори сумління. Вони просто транслюють усе з іншого боку. Наболіла тема світової бідності тепер і не викликає в мені таких депресивних емоцій, які були до прочитання. Можливо, зміна поглядів відбудеться і у вас.

«Усвідомте невдачі й намагайтеся зробити правильні висновки; не шкодуйте часу, щоб зрозуміти бідних і їхні проблеми, перш ніж намагатися розв’язати їх; усвідомте, що справжній успіх не прийде легко.»

Про те, що книга є обов’язковою для будь-якого хорошого економіста, політика, соціолога, не варто й казати. Навіть стиль викладу одразу підштовхує до такого висновку.

Стиль викладу — це, до речі, єдине, що ускладнювало читання. Якщо ви не ладнаєте з графіками і цифрами, то лише перша частина книги буде для вас більш менш зрозумілою та корисною.

Ліза Садурська

Придбати книгу

Веселкова обкладинка з яскравими прапорцями зі зворушливим писком стрибає до рук, заглядаючи в очі майбутньому читачеві. Хтось скавчить, хрюкає, клацає зубами й розмахує хоботом. Хтось на ім’я Кломп’є мовчазно ворушить плавцями, випускаючи бульбашки повітря з жовтого рота. Різнокольорові коробки, з яких визирають голови тварин на палітурці, здавалося б, ідеально їм підходять. Та як би весело не виглядала свинка з рожевими щічками, та якою б привабливою не було б клітка, тваринам там не місце. «Усі тварини живі та вільні» нідерландської письменниці Марікен Йонґман пояснює, чому.

Хоч книжка розрахована на вік 7-10 років, її корисно прочитати й дорослим, які можуть подужати книжку за кілька годин. Твір насичений більш серйозними темами, аніж здається. Під час читання неможливо позбутися думок про маленького принца, червону квітку та руду лисицю.

Кожен розділ так чи інакше пов’язаний з тваринами Він починається смішними замальовками того, що описано в назві. Кожен герой нової замальовки неодмінно з’являється перед читачем у коробці — чи то дупка таргана, чи скажений пітбуль, чи хлопчисько одинадцяти років. Коробки є і на палітурці, і у першому й останньому 56 розділі, навіть попри те, що зробили головні герої. Звісно, королями андалів та Перших Людей їх не назвеш, але руйнівниками кайданів — можна. Картонові клітки постійно переслідують читача, щоб не дати забути головного — неволя не повинна стосуватися ані життя тварин, ані життя людей (як у фізичному, так і в моральному сенсі).

Цікаво спостерігати за почуттями хлопця, якому одинадцять років, один місяць, сім днів й майже тринадцять годин. Читаєш про нідерландського малюка і бачиш у ньому маленького себе. Стежиш за дівчинкою з радикальними методами й необачними словами — і знову флешбек. Омріяна самостійність у неповні 12 років знайома всім. Для декого вона так і залишилася мрією, але не для наших героїв — ці двоє навіть у відділку поліції встигли побувати.

Хлопець бачить не розлючене обличчя, а купу червоних комах у мурашнику. Сестру семи років він сприймає зовсім дитиною, а маму з татом воліє називати на ім’я, так само, як робить його подружка. Він нагадує маленьким (й великим) читачам про наслідки поневолення тварин — що буде з кроликом, випущеним на волю, якщо все життя Вухастик був ручним? Більш того, Хайс Гоман показує, що дружба пізнається не тільки через радість, а й через труднощі. Діті Ромайн доводить, що надійні взаємини проходять стадію непорозумінь і закріплюються цілісним вибаченням. Так-так, це знають навіть діти, які більш за все полюбляють вівсяне печиво баби Аннехін.

Оповідання торкається тем вегетаріанства, взаємин дітей і батьків, першої дружби, твердих принципів й змін, що чатують на дитину щодня. Маленький читач сприймає все буквально — що коням необхідний табун для нормального життя, що свиней не повинні використовувати інші тварини (як зазначила Діті, люди — теж тварини) задля чистого прибутку, а голуб’ятка з’їдені котом не через необачність. Як гумор, спрямований на більш дорослого глядача німого кіно «Усі тварини живі та вільні», так і теми, закладені в оповіданні, потребують більшої уваги. Хто ж не зрозуміє, що під маскою тварин авторка цілком могла приховати справжнє обличчя людини?

Любов Цибрій

Навіщо читати літературне порно? Чи належить воно до масової літератури? Чи має бути масова література такою? І взагалі якою це «такою»? Чому «Оголену для тебе» було некомфортно читати в громадському транспорті? Дізнайтесь у огляді на український переклад ще одного бестcелера The New York Times.

Про сюжет

У Єви Тремел — 24-річної американки — завтра перший робочий день. Вона вирішила перевірити, як швидко подолає шлях на роботу, тож вже сьогодні йде по Мангетену до свого офісу у хмарочосі. Єва має довгі ноги, пишний бюст, біляві коси і чималий рахунок в банку. Здійснення американської мрії вже позначено галочкою. Отож Єва заходить в офісний центр і падає до ніг страшенно сексуального красеня. У прямому сенсі падає. Тут все й почалось. Пізніше вони «неминуче» перетинаються на обговоренні проекту, і виявляється, що красень — Гідеон Кросс, 26-річний власник того самого хмарочосу та величезної корпорації. А також незліченної кількості нерухомості, зокрема й будинку, в якому проживає Єва.

Тож за першої ж нагоди, опинившись у ліфті з Євою, Гідеон виголошує їй своє бажання мати з нею статеві стосунки у досить брутальній формі. Єва дуже за, але виду не подає і намагається протестувати. Далі він йде проти своїх звичних правил і запрошує її на побачення, а потім у них таки трапляються статеві стосунки, а потім знову і знову. Встановити точну цифру статевих актів на сторіках видання «Оголена для тебе» мені не вдалося, але орієнтовно — 1 акт на 2 сторінки тексту, у книзі 414 сторінок. От і рахуйте. Звісно, це дещо гіперболізовані підрахунки, але попри те, що це книга 18+ і відверто не що інакше як літератне порно, все ж сюжету дуже бракувало.

Наведу для прикладу декілька фото-цитат:

Повернімось до сюжету. Згадаю ще кілька сварок між Євою та Гідеоном, декілька вечірок, домашніх затишних посиденьок, суперниць, які також закохані у молодого багатія, травми дитинства у обох головних героїв. СПОЙЛЕР! У Єви — зґвалтування старшим зведеним братом, у Гідеона — поки що не зрозуміло, але у наступних книгах серії (звісно ж це серія, а ви що сумнівались?), впевнена, все стане ясно. Також у книзі неодноразово акцентується на розкоші та багатстві нью-йоркської еліти. І не повірите — зрештою пан красень пропонує пані білявці стати її сабмісів, а він відповідно буде домінантом* (від авт. домінант та сабмісів — герої БДСМ сексуальної гри). Дівчина комизиться, але не сильно. На цьому книга і закінчується. Відсутня кульмінація, відсутній сюжет з поворатами, проста пряма з 414 сторінок сексу. Інколи натяки на еротизм літератури викликали вибухи сміху:

«Я відкусила шматочок бургера і аж застогнала від задоволення, вдихнувши аромат…»

«…вочевидь, то був його почерк: сміливий, чоловічий, сексуальний.»

Який-який жанр, кажете?

Як читач я даю власне визначення жанру книги — літературне порно. До того ж, це ще й не оригінальний літературний твір, а фанфік на фанфік. Маленьке детективне розслідування підтверджує мою здогадку про те, що «Оголена для тебе» — фанфік на «50 відтінків сірого». Твір Сільвії Дей побачив світ у червні 2012-го, а Е. Л. Джей — у квітні 2012-го. А «50 відтінків сірого» — це фанфік на «Сутінки» Стефані Маєр. Але важливий момент: «Відтінки» вперше побачили світ значно раніше, ніж у квітні 2012, адже як типовий фанатський твір — він спочатку здобув шалену популярність у інтернет-просторі.

Коли дуже хочеш знайти в книзі позитивний бік, то…

Але. Так, тут є й «але». Попри те, що це не на 100% оригінальний твір і розрахований він на масову аудиторію для відпочинку, себто книга не годиться для інтелектуальних мозкових вправлянь. Все ж і тут знайшлося декілька цікавих моментів. То тут, то там у книзі трапляються герої геї та бісексуали, наприклад, безпосередній шеф Єви — відкритий гей. А сусід у квартирі — бісексуал. Обидва герої здатні викликати симпатію, що наштовхує на думку про те, що Сільвія Дей намагається виховати у читачах толерантність до сексуальних меншин.

Інший момент, який заслуговує уваги: вчинене насильство над головною героїнею та опис того, як вона подолала цю травму. Їй допомогла довга-довга терпія, групи підтримки та психотерапевт. І власне авторка намагається, певно, сказати: агов, після будь-якої травми нормальне життя можливе.

Навіщо я це читала?

Чесно кажучи, з цікавості. Щоб з’ясувати, якою є масова література американських читачів. Адже серія «Кроссфайр» Сільвії Дей здобула шалену популярність і є бестселером The New York Times, та має безліч інших відзнак. Хотілося з’ясувати, чому. Не з’ясувала. Маю гіпотезу, масове та популярне — часто не є синонімом до якісне та цікаве. Але все ж, можливо я занадто сувора до бестселерів.

І на останок поділюсь практичним досвідом читання «Оголеної для тебе» у громадському транпорті, адже це основне моє місце читання. Я, як і головна героїня, весь час була наче оголена, надзвичайно некомфортно читати описи злягання, коли через плече тобі зазирає до книги статечний дядечко в костюмі. Або ці допитливі погляди на обкладинку. Як добре, що Сільвія Дей — не надто відома серед українських читачів.

Про авторку

Сільвія Дей — американська письменниця-романістка. Як повідомляє її сайт, неодноразово відзначена різними регаліями, наприклад, як авторка бестелерів The New York Times, USA Today. Її твори перекладено 41 мовою світу, а для 28 країн вона є авторкою бестселера № 1. Перу письменниці належить серія творів «Кроссфайр» та декілька інших серій жіночих романів.

Придбати книгу

Кучерявчик і Манюня — білочки, брат і сестра, яких спіткає дуже серйозна пригода. І які сміливо беруться за дорослі завдання без відома тих же дорослих.

Білка з кучерявим хвостом і білочка, яка тільки починає говорити — команда трішки нетренована і, на перший погляд — слабкувата. Але, як виявилося вже за декілька визначальних моментів — дуже здібна та моторна. І лісових собак Карму і Сраксу приборкає, і завербує їх для виконання суспільно важливих завдань.

Відчутно прожитими, справжніми сприймаються змальовані стосунки Кучерявчика і Манюні як брата і сестри. Чудово втілено у переживання героя-білченяти оте, мабуть, найголовніше питання дитинства: що сказати батькам про свої витівки, щоб вони не лаяли сестру. Бо найперше пояснювати її поведінку, бо ти ж старший брат. Мабуть такі хвилювання розчулять не лише тих, хто вже має старших/менших, а й тих, хто ще мріє про них.

Один у полі воїн?

Вартим похвали є виписаний Іреною Карпою образ лісника. Стійкий, принциповий лісозахисник, здається, зрісся своїм життям із тим лісом, тож до самого кінця готовий відстоювати у складній ситуації долю зеленої домівки. Йому хіба що трохи заважала скромність і звичка вирішувати всі проблеми самому. Тому на допомогу лісникові авторка відправила друга — діда Петра. Він значно відкритіший у спілкуванні, йому легше звернутися за допомогою до інших. Тож спільними зусиллями і з допомогою звірят у великому лісовому питанні поставили товстеньку крапку.

Карпатський ліс

Болюча і актуальна тема в Україні — збереження лісів. Тож і в Карпи зовсім не суха теорія про те, що ліс зникає. Тут сумна, навіть місцями трагічна гостросюжетна історія, яка доступно пояснює, що всі біди природи — від людей, і якщо не стати на її захист, то навіть у такій безкраїй і просторій країні буде важко знайти вільний і здоровий клаптик землі.

Зоопарки та приватні зони в лісах настільки «обдаровані компліментами» авторки, що мало хто після прочитання наважиться на візит до звіринцю чи цирку. Книжка закладе у дитячих голівках тему для роздумів і зможе наштовхнути на цікаву і більш екологічну альтернативу відвідинам змучених тварин.

Відповідальність за тварин

Хороша їжа на золотій тарілочці та оксамитові одежинки можуть закінчитися повідком із шипами на нашийнику десь у лісі. Бо це вартість безпідставно завищеної, переоціненої здатності людини відповідати за друзів своїх менших. Ще одна лінія в сюжеті, що спонукатиме батьків частіше говорити про наслідки приручення тварин і найголовніше — подавати приклад у догляді за улюбленцями.

Про журналістів для дітей

Чим більше дитина пізнає професій, то більша вірогідність, що обрана у майбутньому буде до душі. На прикладі книжки про Кучерявчика однозначно вдасться розповісти дітям, хто такі журналісти, яку користь вони приносять, яку славу можуть здобути, як можуть допомагати суспільству. Хороший і не складний ракурс для того, щоб дитина зрозуміла основне покликання людей, які першими про все дізнаються і розповідають.

«Золоті діти» і слова про війну

Книжка дуже добре підходить саме для українських діток. Наше суспільство, на жаль, має проблему «залюблених дітей», які батьківську опіку і допомогу сприймають як безкінечний обов’язок і джерело задоволення будь-яких бажань, що часто призводить до розвитку надмірної самовпевненості і — парадокс — невихованості.

До зустрічі із такими дітьми було би краще готуватися з малку, щоб не розчаруватися чи бува не заразитися У пригоді «День усіх білок» є непогане «щеплення» від всього, що «над» і «занадто» стосовно виховання і забезпечення дітей. Золота молодь і навіть золоті дітлахи — їх автор незабутньо описує, то ж читачі обов’язково впізнають їж у реальному житті. Єдине, що було «занадто» у Ірени Карпи — так це акцент на їхнії «пухкеньких статурах». Ну не всі ж, хто має бочечки і щічки — розбалувані вередулі.

Є події, про які врешті-решт доведеться розповісти дітям. Особливо, якщо батьки є сучасниками того, що відбувалося. Казкою проговорити легше — тож недарма у книжці Карпи згадано про події на Майдані та війну.

«День усіх білок» — багатогранна, повчальна і не нудна казка для дітей, яка об’єднує теми екології та здорового суспільства. Абсолютно вдалим видався тандем Карпи з Наталкою Гайдою, чиї динамічні ілюстрації створювали у книжці ефект гостросюжетного мультика.

Ірина Варламова

Придбати книгу

Закрийте очі. Відчуваєте? З вікна тягне солоним запахом бунтівного моря. Аромат свіжоспечених смаколиків із золотою скоринкою долинає з кухні, щоб особисто привітати кожного мешканця. Френк Сінатра й Боб Ділан з магнітофона наспівують, що життя прекрасне. Солодке відчуття, що рідна людина скоро повернеться, не покидає ніде. Ви вдома. Що ще потрібно для щастя? Ельчін Сафарлі в «Чекай удома, коли повернуся» торкається потаємних струн душі простими словами, змушуючи задуматися про головне.

Гансові під сімдесят. Його волосся давно втратило колишній пігмент, пасуючи до міста Вічної Зими. Із ним дружина Марія та такса Марс, названа так через свій вогняний характер та забарвлення шерсті. Ганс щодня пише листи єдиній дочці Досту, яка ніяк не приїде.

«Хіба має значення, що нам під сімдесят! Життя — постійна праця над собою, яку не доручиш нікому, і від неї, буває, втомлюєшся. Та знаєш, у чім секрет? Дорогою кожному стрічаються ті, хто добрим словом, мовчазною підтримкою, накритим столом допомагає частину шляху подолати легко, без втрат».

Кожен лист направлений ніби не тільки до Досту. Дочитавши сторінку, починаєш спочатку — життєва мудрість сховалася в літерах, що сплелися в речення. Олівчиком підкреслюєш ніби всім зрозумілі речі, які все одно з часом забуваються. Починаєш цінувати те, що маєш, коли бачиш, наскільки мало людині потрібно для щастя. «Чекай удома, коли повернуся» — чудова нагода відкинути непотрібне споживацтво, яке не додає ні краплини душевного спокою. Книга надихає знаходити щастя у спілкуванні з рідними, прогулянці з собакою та липовому чаї, завареному з сушеною шкіркою помаранчів. Таке собі «хюґе» навіть для тих, хто не знає такого слова.

Книга постійно викликає три бажання — побачити море, з’їсти тільки-но випечену булочку й послухати спокійну кантрі-музику. Неможливо відділити від себе й залишити в тексті легкий сум, спокій й відчуття чогось доброго. Скоріш за все, такі самі почуття залишає по собі життя — й тільки сильні люди можуть знайти щось корисне навіть у найболючішому уроці, підготовленому долею.

На собі це випробувала Дарина — ще одна героїня ліричної прози Сафарлі. Коли в неї народився Леон, малюк із аутизмом, її покинув чоловік.

«Я зустріла Жана тоді, коли віднайшла цілісність, упоравшись зі страхом втратити партнера. Як і багато жінок, я плутала страх самотності з любов’ю. Якось подруга з Індії сказала мені: „Якось тобі стрінеться людина, з очей якої на тебе дивитиметься Бог“. Так і сталося». Вона зустріла справжнє кохання.

Ганс дарує кожному читачеві те, що збирав упродовж усього життя. Це не нудні висловлювання автора, який хоче назбирати грошей з чергової книги, що «неодмінно переверне ваше життя». Сивий чоловік, який відчайдушно сумує за дочкою, дає життєву мудрість, написану звичайними словами:

• Не вигадуйте собі пекла там, де його немає.
• Нам багато дано, а ми не цінуємо.
• Пам’ятай, куди прямує твій корабель.
• Життя — це лише дорога. Насолоджуйся.
• Наше єдине завдання — любити життя.
• Дай змогу сумним думкам приходити й минати. Не тримайся за них.

Та врешті-решт книга не про смуток. Вона про життя — таке, яким воно є. Зі своїми радощами та горем, що вивітрюється, як тільки з’являється блиск посмішки рідної людини. Кожну сторінку можна розбирати на цитати, поповнювати кулінарну книгу та плей-лист. Нехай сюжет не залишиться в голові з плином часу, головне, щоб залишилася ідея. Цінуйте. Час із близькими, кожен день і себе.

«Також маєш дивний день, Жане? То вниз, то вгору?». Мовчить із хвилину. Гасить недопалок у заметі. «Цей день і є життям».

Любов Цибрій

Придбати книгу

Весела книжка про пострадянську вищу освіту і цілий букет її досягнень: хабарі, кумівство, байдужість до предмету, сексуальна експлуатація, плагіат.

Роман «Факультет» молодої письменниці Дарини Березіної побачив світ як наслідок її перемоги в торішньому літературному конкурсі видавництва «Смолоскип» (яке й надрукувало книжку). Цей твір належить до зразків легкого, сюжетного, ефектного і дотепного письма. Додам сюди також таку важливу річ, як соціальну актуальність, бо ж ідеться про одну із ключових хвороб нинішнього українського суспільства — про недоліки нашої системи вищої освіти.

В основі сюжету «Факультету» — один досить простий, навіть хрестоматійний конфлікт. На кафедру одного з пересічних, не надто блискучих університетів нашої країни приходить працювати нова співробітниця на ім’я Аліса — і зіштовхується з абсолютно нестерпним стилем «життєдіяльності» цього закладу (хабарництво видається тут рутинною дрібницею).

Ледь не написав, що вона — ідеалістка. Втім, чого аж такого надідеального вона прагне? Лише продовжувати розвиватися самій, чесно працювати (себто навчати студентів, а не «стригти» з них гроші) та не витрачати свій час і сили на дурниці на кшталт пліткування й підлабузництва на роботі. Деякі читачі та рецензенти відзначали цей «ідеалізм», звертали увагу й на те, що на тлі решти персонажів книжки головна героїня має занадто вже «правильний» вигляд.

Погоджусь: у канві роману й справді Аліса справляє суперпозитивне і «потойбчіне» враження — зрештою й алюзія на Алісу з Країни Чудес у письменниці явно з’являється не випадково. Але, напевно, це проблема нашого сприйняття, а не тексту, нашого суспільтва, в якому людина з абсолютно нормальними запитами, зі здоровим поглядом на деякі вияви соціальної реальності, починає здаватися гостею з інших світів.

Головна героїня в цій книжці є головною досить відносно. Бо більшість «факультетних» подій відбуваються цілковито без її участі. І тут уже Дарина Березіна розгорнула справжнє епічне полотно: памфлет про псевдоосвіту. Хотів написати «про деградацію освіти», але взяв сумнів — чи був той вищий рівень, із якого вона мала б деградувати?

Перед читачами розгортаються жанрові сцени на практично будь-які смаки. Завідувачка кафедри, яка послуговується «мовою Азірова», організовує цькування несимпатичних їй співробітників і студентів, влаштовує побори не тільки для студентів, а й для викладачів, постійно перебуває в пошуку вигідних зв’язків. Лаборантка, яка мріє про песика, прагне бути схожою на Брітні Спірс, нишпорить по викладацьких шухлядах і влаштовує всім, до кого дотягується її рука, капості. А ще ж викладачка, яка в кожній групі обирає собі юного студентика для сексу — і горе тому, хто посміє відмовитися.

«Кафедральна рабиня», котра мусить писати дисертації, доповіді, заповнювати документацію за інших. Щ одна викладачка — мама-одиначка. Їй доводиться позичати гроші на подарунки для завкафедри. Декан, якому все на світі остогидло, крім подорожей до Іспанії, заплутався в нудному вузлі приятелів, сім’ї, коханки, осоружних службових обов’язків. Він, до речі, один із дуже нечисленних героїв «Факультету», який по-справжньому розуміє вартість такого «колективу» й «університету», рівень освіти й досліджень, продукованих у ньому, розуміє всю абсурдність такого устрою. Але — йому не хочеться не лише намагатися щось радикально змінити, а й навіть пасивно посприяти чесним і правильним рішенням там, де це можливо малою кров’ю. Його вибір — самоусунутися від усього.

Усі історії Дарина Березіна виписує весело і з ноткою знущання. Проте після прочитання «Факультету» стає зовсім не смішно. Надто вже впізнавані його персонажі. І живуть вони не тільки в університетах. «Факультет» спонукає кожного читача і кожну читачку запитати себе: а хто я? Байдужий спостерігач? Активний агент несправедливості? Чи хоч трохи намагаюся бути чесним у нашому дивному суспільстві?

Придбати книгу

Для того, щоб встигати усе у світі, який змінюється щодня, ми часто прагнемо автоматизувати наші дії: користуватися звичним маршрутом, «шопитися» у тих же маркетах чи торгових центрах, прокидатися у визначеній годині та навіть спілкуватися із певним колом людей.

Що погано у цьому, запитаєте ви? На перший погляд, це і справді дозволяє економити чи краще організувати час, з іншого – обмежує наш розвиток, змушує залишатися  у зоні комфорту, а, отже, і не розвиватися.

«Шкереберть» – книга для тих, хто хоче внести у своє розмірене життя трохи творчого безладу. Це не посібник, який містить правила, що допоможуть швидко зробити своє життя яскравішим. Це книга, яка покаже вам плюси та мінуси «життя-шкереберть» та допоможе визначити, яких помилок у розміреному та продуманому побуті ви припускаєтеся.

Унікальність видання у тому, що тут ви знайдете приклади, які стосуються усіх сфер життя. А тому «Шкереберть» буде цікава усім: економістам, менеджерам, митцям та музикантам, бізнесменам і керівникам компаній та навіть політикам, лікарям або батькам.

Таку універсальність книги пояснює діяльність самого автора. Тім Гарфорд – економіст, головний оглядач Financial Times. Саме аналітичний погляд автора і дає змогу так глибоко та різносторонньо розглянути проблему. У 2015 році Тім Гарфорд отримав нагороду Королівського статистичного товариства за досягнення в журналістиці та відзначений низкою інших престижних премій.

Книга читається легко, складається із 9-ти розділів, кожен із яких присвячений «творчому безладу» у певній сфері життя: «Я хочу переконати вас, що іноді в безладу може бути своя магія». Отож, які аргументи наводить автор та що рекомендує?

1. Відкривайте нові можливості за допомогою випадковостей

Щодня роблячи одне і теж, ми перестаємо помічати нові можливості. Здається, що усе відомо і ви знайшли найоптимальніший варіант вирішення проблеми. Цікавий випадок, що трапився у Лондоні, добре показує як ми можемо помилятися: на кілька днів у місті було перекрито декілька гілок метро і мешканцям довелося шукати нові маршрути для того, щоб дістатися на роботу і додому. Спершу така ситуація викликала значний дискомфорт, та дослідження, які були проведені після відновлення метро показали – значна частина людей не стали користуватися старим маршрутом, а перейшли на нові, які відкрилися їм під час транспортного колапсу.

Багато можливостей, про які ми навіть не підозрювали, відкриваються саме у ситуаціях, коли  здається, що все летить шкереберть, проте у кожному безладі є своя магія.

2. Без роздумів беріться за кілька проектів відразу

Робота над кількома проектами одночасно дає можливість використовувати досвід із одної галузі в іншій. Адже погляд на ситуацію із іншого кута зору дарує нові ідеї та нестандартні вирішення питань. А також будь-яке нове середовище захоплює та розвиває уяву.

3. Дійте інтуїтивно. Піддавайтеся асоціаціям

Група музикантів на чолі із Браяном Іно проводили свої репетиції нетрадиційно: під час гри музиканти користувалися спеціальною колодою карт – на них були найрізноманітніші слова, що зовсім не стосувалися музики. Витягаючи карту наосліп, за допомогою асоціацій музиканти поєднували слова із власними мелодіями… Це змушувало їх щоразу рухатися у іншому напрямку, розвивати тони мелодії, знаходити нові.

Зрештою Браян Іно винайшов власний напрямок електронної музики —  ембієнт – вільної композиції звукових ефектів із електронною музикою. Можливо і вам слід створити свою «колоду безладу» та із легкістю піддатися інтуїції та асоціаціям?

4. Спілкуйтеся із людьми, яких не розумієте

Ви ніколи не замислювалися на тим, чому ми спілкуємося лише із визначеним колом людей? Справа у тому, що нам комфортно, коли наші думки розуміють та позитивно сприймають сказане. Кому подобаються співрозмовники, які перебивають чи заперечують?

Цікаве дослідження, описане у книзі, доводить, що потрібно частіше не лише розмовляти із незнайомцями, але й  працювати над спільними проектами. Групам, одна із яких складалася із друзів, а інша із незнайомців, дали однакові завдання. Перша група порозумілася швидко і легко, інша група, щоб порозумітися, була змушена довше обговорювати завдання, а, отже, критично підійти до ідей одне одного. Саме це і дало можливість незнайомцям виконати завдання краще за друзів, які знають одне одного давно. В організації, де всі мислять однаково, всі й зупиняться на одному і тому ж. Отож, беріть у свою команду людей, з  якими, на перший погляд, важко порозумітися.

5. Відмовтеся від сценарію

Навіть найкраще сплановані сценарії чи промови не завжди приносять успіх. Автор книги наводить десятки прикладів, коли саме відмова від плану допомагала виділитися чи навіть увійти в історію. Священик Мартін Лютер Кінг працював над своїми недільними проповідями впродовж усього тижня і лише один публічний виступ зробив його справді знаменитим – промова у прямому ефірі, яка стала для нього імпровізацією.

Кожен із політичних опонентів Трампа мав бездоганно підготовлені відповіді, якими вони послуговувалися щоразу, спілкуючи із журналістами та виборцями. І лише Трамп дозволяв собі публічно висловлювати думки, які часто несли у собі суперечливість щодо суспільних норм. Проте саме йому вдалося перемогти на президентських виборах.

6. Дійте безладно

Компанію «Amazon» Джефф Безос створив у прямому значенні із повного безладу.  І це не перебільшення: вже у перший тиждень працівники компанії затримували відправку товарів практично кожному другому покупцеві, а під час різдвяних свят тижнями не були вдома, живучи у ближніх до офісу готелях…  Проте саме відсутність страху перед складними ситуаціями, а також вміння скористатися можливостями, які відкриває безлад, і допомогли Безосу створити один із найбільших інтернет-магазинів світу.

У книзі Тіма Гарфорда ви знайдете ще чимало цікавих прикладів та порад, як перевернути своє життя шкереберть та при цьому відкривати нові можливості для розвитку. Використовуючи їх, пам’ятайте – життя за своєю природою не є впорядковане, воно хаотичне і тому – прекрасне!

Придбати книгу

Щось пішло не так. Ви споживаєте лише здорову їжу, уникаючи фастфуду. Обираєте знежирені молочні продукти та цільнозерновий хліб. Із понеділка починаєте бігати чи ходити до спортзали. Кілограми не тануть, а хвороби залишаються — мігрень, артрит, підвищений тиск. Здається, ви робите все правильно, тому й питаєте себе: «Якщо я ніде не помиляюсь, то чому проблем не меншає, а більшає?». Стівен Р. Ґандрі у «Рослинному парадоксі» розповідає, що необхідно зробити щоб не зашкодити собі здоровою їжею.

Стівен Р. Ґандрі — лікар, який закінчив Єльський університет, отримав ступінь доктора наук у Медичному коледжі, а потім пройшов курс кардіоторакальної* хірургії в Мічиганському університеті. Як професор шістнадцять років викладав хірургію, педіатрію і кардіоторакальну хірургію у Школі медицини Університету Лома-Лінда. Коли Стівен зрозумів, через що люди втрачають здоров’я та набирають вагу, він покинув університет, відкрив Міжнародний інститут серця й легенів та опублікував першу книжку. Окрім лікарської практики, Стівен займається дослідженнями й винаходами. Він знається на тому, як обманути імунну систему собі на користь.

«Результати моїх досліджень показали: багато пацієнтів, які дотримувалися моєї системи харчування, не лише позбулися коронарної хвороби серця, підвищеного тиску чи діабету (або ж і кількох хвороб одночасно), а й помітили, що навіть артрит і печія з часом стали зникати. Настрій пацієнтів поліпшився, проблеми з травленням припинилися, зайві кілограми танули без зусиль, апетит повернувся до норми».

У тексті ви не знайдете самих лише дієт, які обіцяють схуднути за тиждень на тридцять кілограмів. У першій частині автор пояснює, що не так із тими рослинами, яких ми вважали найкращими друзями, як вони можуть нам нашкодити, та як із цього виплутатися. Прийнявши те, що проблема існує, ви почнете її аналізувати. Стабілізуєте своє здоров’я та розпочнете сходження на гору Рішення. Повільно, але з довготривалими результатами. Вас не кинуть напризволяще, надавши лише програму дій. Усім охочим надане детальне меню в різних варіаціях, що враховує навіть інтереси вегетаріанців. Згодом ви махнете рукою із вершини гори, радячи всім іншим наслідувати власний досвід.

«Забудьте те, у що досі вірили» — гасло сучасного світу. Кожен день приносить нові відкриття, що перевертають уявлення звичайної людини. Так само і з системою здорового харчування — доведеться забути те, що здорова їжа абсолютно корисна. Стівен Р. Ґандрі заявляє, що рослини, на жаль, вважать нас із вами ворогами, які їх їдять. Що ми робимо, коли на нас нападають? Захищаємося. Рослини так само не позбавлені звичного інстинкту виживання:

«В рослин сформувалося безліч стратегій для захисту себе (або принаймні свого насіння) від усіх видів хижаків, включаючи людину. Є серед цих стратегій різні: імітація кольору, аби злитися з довкіллям; неприємна текстура; липкі речовини, приміром, смолі і соки, що є смертельною пасткою для комах; захист твердою оболонкою».

Проте рослини, що з’явилися 450 мільйонів років тому, можуть діяти не тільки ззовні, а й зсередини. Найголовніший наш ворог, про який й буде мовитися в книзі, — лектин. Спочатку рослини виробляли його для того, щоб паралізувати комах. На ссавців, звісно, такого смертоносного ефекту немає. Але хто сказав, що проти наслідків тривалого споживання певних рослин у нас є імунітет? Правильно, його немає.

Чи здатні рослини думати? Чи викликають лектини рак? Чим загрожує вживання несезонних овочів та фруктів? Поставте собі будь-яке запитання, що стосується наших ймовірних зелених друзів, і ви знайдете відповідь у «Рослинному парадоксі» Стівена Р. Ґандрі. Наслідувати харчові стереотипи чи стати на шлях свідомого споживання — рішення за вами.

Любов Цибрій

*Кардіоторакальна хірургія — галузь хірургії та кардіології, що усуває патології серцево-судинної системи.

— Щось закінчилося, — здушеним голосом промовив Любисток.
— Щось починається, — підтримав його Ярпен Зігрін.

Уривок із книги

«Володарка озера» — сьома книга з циклу «Відьмак» польського фантаста Анджея Сапковського — завершує історію, описану автором у п’ятьох романах. Попри те, що це не остання книга, де фігурує Ґеральт із Рівії, її можна вважати завершенням цієї саги, адже наступну книгу Сапковський написав у 2013-му, через 15 років після «Володарки озера». Вона не продовжує історію відьмака, а розповідає нову.

Історія дитини Призначення, кохання Ґеральта і Йеннефер, війна Нільфгарду і Королівств Півночі, подорожі відьмака і його неймовірної компанії і все те, чим ми захоплювались у попередніх книгах, закінчується цим романом. Кінцівка «Володарки озера» — це не просто кінець чергової книги, це завершення довгої і захопливої мандрівки, у яку ми вирушили, розгорнувши першу сторінку першого роману про Відьмака.

Недолік(и)

Після прочитання книги, переглядаючи відгуки читачів в інтернеті, я натрапив на багато негативних думок та розчарувань кінцівкою цього роману. Незадоволені читачі зазначають, що не всі сюжетні лінії, які автор так довго розвивав, зійшлися, персонажі інколи робили дивні й нелогічні вчинки, і взагалі надто невдалим видається цей фінал для такої епічної саги і тому подібне. Мабуть, частково з цими думками можна погодитись, та не з усіма і не до кінця. І взагалі, якщо подивитись на кінцівку з іншого боку, то вона здається, якщо не логічною, то принаймні несподіваною

Зрештою, на мою думку, варто дочитати цю історію до кінця і зробити власний висновок про книгу в цілому і фінал зокрема. Відгуки читачів не завжди збігаються.

Переваги

А тепер про хороше. Фінал — це, мабуть, єдиний недолік книги. Усе інше приємно вражає. Автор у цьому романі ніби грається з простором і часом. Ми дізнаємося про існування інших світів, якими можна подорожувати, в яких можна знайти як прихисток, так і небезпеку. Ми чуємо про них вперше, хоча деякі з них можуть видатися читачеві знайомими. Як Ґеральт і компанія вже кілька книг намагаються знайти Цірі, так і відьмачці доведеться шукати своїх друзів, подорожуючи світами і часами.

Хочу також згадати про авторський стиль розповіді у цій книзі. У романі історію Ґеральта і Цірі ми інколи дізнаємось з уст персонажів, які житимуть через багато років після відьмака. Це персонажі, для яких історія про Ґеральта — це вже легенда, давній переказ. Наприклад, деталі битви ми можемо довідатися з обговорення курсантами на занятті через багато років після самої битви. Ми бачимо молодого добровольця, який героїчно б’ється проти ворогів, і через мить вже старий дідусь описує той бій у книзі, а його малі внуки граються неподалік.

Такі переходи в часі, показ подій не тільки з різних ракурсів, але й з різних епох, дуже захоплює та приваблює, дає читачеві змогу побачити, як у світі відьмака у майбутньому ставитимуться до пригод, описаних у книзі. Часто саме таким чином ми дізнаємося про те, що станеться з героями далі.

На окрему увагу заслуговує опис битви під Бренною. Це перша і остання битва між силами нордлінгів та нільфгардців таких величезних масштабів. Ми можемо побачити її з обох сторін, адже автор часто робить такі собі переходи від одних до інших. Особливо вражає війна з погляду польового лікаря і його асистентів, які в розпал жорстокої бійні рятують життя. Різноплановість оповіді, переходи між сторонами, часами і між світами — усе це надзвичайно захоплює.

Компліменти українському виданню

Знову важко утриматись від компліментів українському виданню. Попри невелику кількість помилок у тексті, нашим виданням справді варто захоплюватись. Коментарів до цього роману особливо багато. З них ви дізнаєтесь про те, що станеться зі світом у майбутньому, дати важливих подій, роки народження персонажів тощо.

І крихта суму

У цій книзі є політика, є добро і зло, є дружба й відвага, що сильніша за смерть, і є війна, безглуздість, жостокість і жах якої показано дуже майстерно.

Сумно від того, що мандрівка закінчилась, що відьмаки, чародійки, гноми і ґноми, ельфи, загадкові ліси, безкраї моря, жорстокі пустелі, усі ті, кого ми так добре знаємо, міста і замки та річка, що зветься Яругою, тепер просто стоять на книжковій полиці. Та водночас радісно від того, що в світ відьмака потрапити дуже легко, це можна зробити коли завгодно, варто лиш розгорнути одну з книг.

Дуже влучно пише після закінчення роману його перекладач та автор коментарів Сергій Легеза:

«Події “Володарки озера” закінчують історію відьмака Ґеральта, відьмачки Цірі та чарівниці Йеннефер. Але будь-хто з нас знає, що світ не зникає після завершення історії героїв. І це незалежно від того, чи живі герої, чи увійшли вони до пантеону».

Придбати книгу

«Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio) — одна з найвідоміших повістей італійської дитячої письменниці Анджели Нанетті, видана українською завдяки Видавництвові Старого Лева. Книгу читають і люблять у понад двадцяти країнах. Вона зібрала літературні премії Італії, Німеччини, Франції та Словаччини. Книжка увійшла до міжнародного каталогу дитячих книжок «Білі круки» (The White Ravens), створеного Міжнародною молодіжною бібліотекою в Мюнхені. А у 2003-му авторка отримала Національну премію імені Андерсена як найкраща письменниця Італії.

Книга захоплює вже з перших рядків прочитання, адже стиль написання та подачі тексту Анджели Нанетті легкий, простий та зрозумілий.

Оповідь ведеться з уст маленького хлопчика Тоніно. Йому п’ять, він живе у місті з сім’єю — мамою Флелічітою та татом. Поруч з ними мешкають татові батьки — дідусь Луїджі та бабуся Антоньєтта з їхнім злегка пришелепуватим псом Флоппі. Пес Флоппі «був уже якийсь напівпес, бо вони (дідусь з бабусею) ставилися до нього, мов до дитини, яка, до того ж, трохи несповна розуму».

А за містом, в селі, жили мамині батьки Оттавіано та Теодолінда. Тоніно каже, бабуся та дідусь, які живуть у селі, зовсім не такі, як ті, що проживають у місті. У ще маленького Тоніно з дідусем Оттавіано напрочуд теплі та зворушливі стосунки. Дідусь із села полюбляє ділитися з онуком кумедними історіями про свої давні витівки, ба більше — вони стають друзями, яких об’єднують спільні пригоди та таємниці. А ще дідусь навчив хлопчика слухати дерева:

«Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову, а черешня ціла аж трусилася — ніби від сміху. То був тільки сон, це правда; але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?»

Історія розпочинається із новини про те, що бабуся Теодолінда помирає. Саме тоді наш маленький Тоніно вперше зустрічається з тим, чого зовсім ще не може збагнути. Єдиним, хто зміг до ладу пояснити Тоніно смерть бабусі Теодолінди, став дідусь Оттавіано:

«Знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї — так, ніби це сама бабця».

Альфонсина — це ще одна цікавинка цієї книги. Це улюблена гуска бабусі Теодолінди та Оттавіано і цілком самостійний персонаж.

Зазвичай дорослі згадують про смерть чи померлого з сумом та ще довго після втрати виглядають пригніченими. Дідусь говорив про бабусю з трепетом замість смутку. Він вважав, що «доки тебе хтось любить, померти неможливо». Саме цю думку закладено в основу книжки.

Важливим персонажем є Фелічія (походить від італійського слова «щасливий»). Це черешня, котру дідусь Оттавіано посадив на честь дня народження мами Тоніно — Фелічіти.

«Отже, коли народилася мама, дідусь пішов до села і повернувся з парою золотих сережок для бабці і з саджанцем черешні. Потім вийшов на город, викопав ямку, вкинув туди трохи теплого перегною і посадив деревце. А тоді взяв складаного ножа, розжарив його на вогні до червоного і вирізав на тоненькому ще стовбурі ім’я Феліче, тобто „щасливий“. Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Але бабця зауважила, що черешні ім’я Феліче не дуже пасує, і тоді дідусь вирішив, що зватиме її Фелічія. На тому й зупинилися. Деревце мало три гілки, а навесні, коли мамі виповнилося сім місяців і в неї прорізалися чотири зуби, зацвіло — на ньому з’явилися чотири квітки. Відтоді мама з черешнею росли разом. Їх двоє та дідусь із бабцею — оце й була сім’я».

Нанетті розкриває сумну, але важливу тему смерті близьких. Це книжка про дорослішання, примирення та внутрішні переживання великих і маленьких людей. Проте настрій роману аж ніяк не траурний — герої навпаки ілюструють свою життєствердну позицію, позитивний настрій та взаємну підтримку впродовж усього твору.

Книга дуже важлива не тільки для тих, кому не дуже давно виповнилося п’ять, але і для дорослих. Вона про любов, яка залишається з вами довше за людей, яких ви любите. У фіналі книги читач може зрозуміти наскільки філігранно італійка ілюструє шлях від втрати до віднайдення чогось нового та ще непізнаного.

Додам також про оформлення книги молодою українською ілюстраторкою Анастасією Стефурак. Адже її зображення ідеально злилися з текстом Анджели Нанетті та до найдрібніших деталей передали настрій книги. Я прибережу на майбутнє насолоду від читання в оригіналі, але Андрій Маслюх дав нам можливість смакувати творчість цієї авторки у бездоганному українському перекладі. Він детально та напрочуд реалістично відтворює стиль написання Анджели Нанетті, що мусить потішити серце кожного читача.

Марта Цюра

Придбати книгу

«Як зупинити час» — роман популярного британського автора Метта Хейґа про людей для яких час сповільнився. Якщо ви вважаєте, що ця книга навчить вас керувати власним часом та встигати більше — то ви дуже помиляєтесь. Ніяких порад не буде. Більше того, не можна навіть сказати, що вона вчить цінувати час, скоріше навпаки — показує, яким жахливим є вічне життя.

Тож якщо ви колись мріяли жити вічно — після прочитання роману про життя на декілька століть навіть думати не захочеться. До речі, роман є бестселером за версією Sundey Times і вже запланована екранізація із Бенедиктом Камбербетчем у головній ролі.

Про автора

Метт Хейґ пише як для дорослих, так і для дітей. І є володарем престижних премій та нагород, серед яких дитяча книжкова премія Nestle у номінації «Книжка, від якої я не зміг відірватися». До речі, цікавим фактом є те, що починаючи свою письменницьку діяльність, Метт опирався на творчість Шекспіра. Для прикладу, дебютний роман письменника «Остання родина Англії» обігрував події першої дії з «Генріха IV». Зустріти відомого драматурга читачеві вдасться і у романі «Як зупинити час».

Про книгу

«Як зупинити час» — це своєрідна філософія часу. Головний герой прожив вже чотири сотні років, пережив декілька епох, змінив десятки імен і був особисто знайомим із відомими особистостями, такими як Шекспір та Колумб. А тепер користується електронною поштою та мобільним зв’язком. Здається, що Том (одне з імен головного героя) — щасливчик, але це не зовсім так. Адже такі як він, люди, чия зовнішність не змінюється десятиліттями, викликають страх, ненависть та заздрість у інших. Через це він має постійно змінювати міста та імена.

Через безсмертя Тома страждають і його близькі. Його мати помирає, а дружину та доньку він мусить покинути, щоб уберегти від такої ж долі. Читач спостерігатиме за героєм у сьогоденні, але час від часу поринатиме у далекі й болючі спогади, від яких голова розболиться не лише у Тома. На подорож у часі на 400 років розраховувати не варто, та разом з головним героєм читач зрозуміє, що насправді важливо в житті, і що не даватиме спокою навіть через століття.

Про героя

Том Азар — невпевнений в собі та розгублений чоловік. Він не хоче бути маріонеткою в чужих руках, але водночас шукає допомоги та підтримки. Цей чоловік боїться навіть власних почуттів, тож інколи геть по-дурному поводиться. І хоча він прожив більше чотирьох сотень років, страхи та травми юності переслідуватимуть його все життя.

Його історія доведе вам, що завжди можна почати все спочатку. Але варто пам’ятати, що в кожного з нас є сторінки біографії, які не відпускатимуть навіть через століття. А декілька років щастя можуть перетворитися на десятиліття болю.

Як пише Entertainment Weekly: «Це дотепний, гостросюжетний та сповнений щирості роман». Зміст твору постійно перекидатиме читача в різні століття та міста. Інколи у них можна заблукати. Та саме така хронологія дозволяє перейнятися досвідом головного героя. Адже він і сам інколи губиться у століттях.

Загалом текст дуже філософський і підштовхує до роздумів на теми наукового прогресу, сенсу життя, життєвих цінностей, сприйняття часу, розуміння історії, переживання минулих досвідів, страху, забобонів тощо. Книгу варто читати тим, хто вміє шукати сенс між рядків, не боїться покопирсатися в собі та готовий до глибоких роздумів.

«У інших тварин немає прогресу, як заведено говорити. Але насправді людському розуму не потрібен той прогрес. Ми як були шимпанзе з високою самооцінкою, так ними й залишилися, лише палицю замінили на зброю. У нас є знання, які дозволяють зрозуміти, що ми лише купка атомів (як і будь-що інше), і тим не менш ми продовжуємо відокремлюватися від навколишнього світу та наділяти себе якимось значенням, що б давало нам перевагу над деревом, каменем, котом чи черепахою».

Серед схожих книг можна назвати роман «Дружина мандрівника у часі» Одрі Ніффенеґґер.

Катерина Савенко

Книжка Сільвії Плат «Під скляним ковпаком» — читацький феномен нашої редакції. Текст, шрифт, ілюстрації, образи, кольори. Кожну з нас ця книжка зачепила по-своєму. Розповідаємо, чим саме.

Дарія Науменко, контент-менеджерка

Чи потрібна вам анотація? Ні. Все, що варто знати перед прочитанням — це історія любові до самої себе.

Роман не насичений подіями, він насичений життям і роздумами, причинами й наслідками. Своїм прикладом Естер (головна героїня) показує, що депресія не приходить раптово й різко. Це радіація, що осідає в голові, на кістках, на душі й повільно вбиває розум та тіло. Депресія не дає вибору. І це не менш серйозно, ніж захворювання, на які страждають серце чи легені, наприклад. Ментальне здоров’я важливе!

Цей роман став для мене відкриттям. В ньому відчувається щирість та відвертість (ймовірно, за рахунок автобіографічності), але немає відчуття, ніби авторка/героїня скаржиться чи просить її пожаліти. Сильвія Плат змалювала картину тодішніх суспільних реалій (дія роману відбувається в 1953 році), особливо що стосується становища жінки. Наприклад, мати Естер вмовляє її вчитись стенографувати, адже жінка з самою лише філологічною освітою нікому не потрібна, а з навичками стенографування вона може записувати тексти за чоловіками. Та Естер відкидає таку пораду матері — вона хоче, аби тексти записували за нею. Амбіції Естер як письменниці не знаходять можливості для реалізації, а велике місто не поспішає відкривати свої обійми. Світ дівчини остаточно накриває скляним ковпаком.

Окремо хочеться відзначити неймовірний переклад від Видавництва Старого Лева, після якого хочеться писати вірші — настільки він літературний та соковитий; та абсолютно чарівні ілюстрації Анастасії Стефурак, які доповнюють текст і підсилюють враження від роману.

Я точно впевнена, що буду знову перечитувати «Під скляним ковпаком», виписувати цитати, надихатись атмосферою та радити до прочитання.

Аня Гай, координаторка проекту «ВсіКниги»

Настільки моє читання, настільки якісна література, що трішки страшно про книгу розповідати. Найперше, авторка спеціалізувалася на поезії, і весь роман про це говорить. Все тут відшліфовано, образи такі, що ти б ніколи не уявив, що ці слова взагалі можна скласти так.

Що я побачила, прорефлексувала в цій книзі?

Головна героїня Естер — 19-річна студентка, яка отримала стажування в нью-йоркському журналі. Але місто її поглинуло, вона трішки не впоралася з величезним Нью-Йорком. А потім і зі своєю нервовою системою. Тут йдеться про тонкі грані, які лежать у кожній людині між станом звичного існування і психічного розладу (депресії). Без надриву, без драми, глибоко і з деталями, які насамперед важливі, Сильвія Плат розповідає все. Між тим під її перо потрапляє і опис мегаполісу, і тогочасних гендерних проблем, і стосунків між матір‘ю та дочкою, і життю в передмісті, і перебуванню в психіатричних закладах.

Чому цей роман так торкає?

Я вважаю, великою мірою тут зіграла автобіографічність. Потім поетичність стилю і унікальність твору, його відшліфованість. Адже це єдиний роман Плат. Хоча вона написала продовження, а потім його спалила.

Враження від українського видання

Ілюстрації Анастасії Стефурак ідеально доповнюють текст. Але окрім того тут дизайн (я би сказала, що тут скоріше архітектура видання) видає справжню захопленість своєю справою редакційним складом ВСЛ.

Бо книга виконана в ідеальному тоні, між розділами дуже вдало використано рожеві вставки, і колонцифри, і назви розділів, і зміст. І навіть момент, коли героїню лікують електрошоком а перед читачем виринає чорний розворот — це все про професіоналізм. Переклад Ольги Любарської також чудовий.

Якщо ви колись внесли ім‘я Плат у свій рід-лист, то саме час взятись за читання.

Анна Мойшевич, редакторка сайту «Друг Читача»

Крихка і крихітна книжка. Такою вона здавалася до прочитання. І з кожною перегорнутою сторінкою враження, що у мене під руками щось ламається, тільки наростало.

«Коли нарешті відбудеться бодай щось,»  — думала Ілейн, героїня, яку вигадала Естер (головна героїня твору Сільвії Плат),  щоб розповісти свою історію світові. Виходить, що Плат схожа не тільки на свою героїню, а й на героїню своєї героїні. Отакий подвійний ковпак. Перший — несприйняття світу навколо, другий — непроможність поговорити із ним сам на сам.

Якщо чесно, упродовж усієї історії я теж чекала, коли бодай щось відбудеться. Чекала несподіваного сюжетного повороту, стрімкого розвитку любовної лінії чи дивовижного «одужання» головної героїні. Цього не було. Будь-яку іншу книжку, у якій цього немає, я просто закрила б і відклала подалі.

Чому ж  я її дочитала?

Краса слів. Іноді те, як написано вражає не менше, ніж те, що написано. У кожному рядку цієї історії я відчувала, що Плат писала вірші. Бо з цієї книжки, як і з талановитої поезії не можна викинути жодного слова. Ними хочеться смакувати, їх хочеться обмірковувати. А ще у мене постійно виникала думка: «Я теж завжди хотіла це сказати, але мені не вистачило слів».

Тепер про те, що написано. Другим фактором, який не відпускав мене до кінця роману, була його автобіографічність, про яку вже казали дівчата. Ніхто з письменників не розповість про те, що спонукає людину піти з життя, краще, ніж Сільвія, якій після кількох спроб це таки вдалося.

Я ніколи не читала і навряд чи колись читатиму вірші Сільвії Плат. Але я завжди любитиму її за цю зворушливу, чесну, і дуже шкода, що єдину, прозу.

Конан Дойл відомий мільйонам, якщо не мільярдам, читачів передусім завдяки образу легендарного детектива Шерлока Холмса. Артур Конан Дойл настільки злився зі своїм персонажем, що читачі часом приписуюють йому якості його героя. Та історії про Шерлока — не єдине що писав автор.

Здавалося, Конан Дойл мав би дякувати Шерлокові Холмсу за літературну славу і фінансовий успіх, але стосунки між письменником і його персонажем складалися далеко не просто. Сам будучи яскравою й неординарною особистістю з неймовірно цікавою і захопливою біографією, Конан Дойл нидів у тіні свого персонажа, ревнував його до публіки, почувався ув’язненим у межах одного жанру і навіть дійшов до того, що намагався… вбити Шерлока руками знаменитого злого генія професора Мориарті. Публікація біографічних матеріалів про письменника може допомогти поглянути на Конан Дойла не лише як на «батька Шерлока Холмса», а «Небезпечна робота. Щоденник арктичних пригод» стане у цьому в пригоді.

У двадцять років, перервавши навчання на медичному факультеті Единбурзького університету, Конан Дойл наймається лікарем на китобійне судно «Надія» й вирушає до Арктики. Із собою, крім обов’язкового арктичного спорядження, він бере кілька книг і записник, куди щодня занотовуватиме враження від подорожі. Про існування цього щоденника було невідомо майже сто тридцять років, і лише нещодавно він виринув у архіві письменника. Крім того, що «Небезпечна робота. Щоденник арктичних пригод» ‒ цікавий історично-біографічний документ, це ще й можливість відродити справедливість і показати, чому все таки Артур Конан Дойл створив Шерлока Холмса, а не Шерлок Холмс створив Артура Конан Дойла.

Історія двадцятилітнього юнака, який покидає розмірене життя і занурюється в світ ризикованого фаху китобоя, вразить найпримхливішу уяву. Але упорядники не зупиняються на цьому; в примітках і статтях вони подають читачеві екскурси в те, що сталося в житті Конан Дойла далі: подорож до Західної Африки, намагання відкрити і розширити свою лікарську практику, перші літературні невдачі і приголомшливий успіх, поїздка польовим хірургом-добровольцем на Англо-бурську війну в Південну Африку, захоплення спіритизмом… Артуру Конан Дойлу пощастило прожити довге, як на ті часи, і неймовірно насичене життя.

Збірник складається із передмови Йона Лелленберга і Деніела Сташовера, фотокопії рукопису Артура Конан Дойла з його малюнками, розшифровки щоденника з примітками, статті «Це були справжні овації» про той вплив, який мала подорож до Арктики на подальше життя письменника, творів Дойла, де так чи інакше розкрита арктична тематика. Також книга містить фотографії самого Артура Конан Дойла, членів команди китобійного судна «Надія», шотландських містечок, жителі яких традиційно займалися китобійним промислом тощо. Усі ці матеріали допомагають скласти більш-менш цілісне уявлення про цей період у житті Конан Дойла, а також долучитися до реалій тогочасного побуту на кораблі і нюансів китобійного й тюленебійного промислу наприкінці ХІХ століття.

1880 року, коли «Надія» вирушила у своє звичне плавання з молодим студентом-медиком на борту, люди ще не досягли Північного полюсу. Серед дослідників та китобоїв точилися гарячі суперечки, як краще це можна зробити. Конан Дойл також долучився до дискусії, висловивши свою думку з цього приводу. І хоч ця ідея зрештою виявилася хибною, вона відіграла важливу роль у його становленні як письменника і популяризатора науки. Щоденник «Небезпечна робота» цілком можна прирівняти до щоденників мандрівників-першовідкривачів, адже «Надія» ставила рекорди, заходячи в пошуках здобичі якнайдалі в північні широти.

Майбутній письменник ретельно описував арктичну природу і види тварин, птахів, риб та навіть комах і паразитів, яких їм доводилося там зустрічати. У його записках трапляються також екскурси в історію першовідкривачів Арктики (як, наприклад, згадки про загадкове загублене місто на ґренландському березі, у Середньовіччі відрізане від Європи сходженням великого льодовика). Звісно, не забуває він і про побут на китобійному судні, хвороби та небезпеки, що чатували на китобоїв, їхні щоденні справи, захопливі й ризиковані полювання на тюленів, що іноді закінчувалися купанням у Північному льодовитому океані, білих ведмедів та, звісно, китів. Хоч в той час літературна діяльність була для Конан Дойла попереду, його щоденник демонструє, як формувався і мужнів майстер слова. Записи рясніють жартами, анекдотами, пародіями, Конан Дойл свідомо чи несвідомо скрізь шукає сюжети для пригодницьких творів, помічає деталі, що згодом виринатимуть у його оповіданнях та романах.

Українське видання щоденника може похвалитися вдалим дизайном обкладинки, на яку винесено автентичну фотографію китобійця серед криги 1869 року. Щодо перекладу. «Небезпечна робота» часто ставила мене в ситуації, коли однозначного рішення не існує і доводиться вибирати між більш поширеним і правильним або просто діяти навпомацки. Словники мореплавства, не кажучи вже про моряцький сленг, у нас відсутні, сама лексика розвинена слабко, так само неповно представлені українською мовою назви тварин і птахів арктичної фауни. Крім того, Конан Дойл любить у свою англійську ввернути якесь шотландське слівце, зберегти «запах» якого при перекладі дуже непросто. Однак як китобійці ламали арктичну кригу, продираючись до полюсу, так, напевно, потрібно ламати кригу понять і реалій, несходжених для українського слова. А що може краще тут стати в пригоді, як не переклади щоденників мандрівників-першовідкривачів?

Підійміть вгору ручки ті, кому знайоме це відчуття: в школі/університеті дають список літератури, яку ви будете проходити цього року. Ви, як зразковий учень, починаєте методично читати кожен твір і — раптом! — застрягаєте. Вже на 20 сторінці стає ясно, що це нудно і важко, й ви всіма клітинами свого тіла опираєтесь читанню. А в голові питання: навіщо це в програмі? Хто вирішив, що на це варто витратити час?

Одним із таких творів для мене на 4 курсі став роман Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє». Що ж пішло не так?

(Дисклеймер: я не претендую на звання критика року й не вважаю, що моя думка є єдино правильною).
За яким принципом ті чи ті твори потрапляють до шкільної/університетської програми? Зараз будуть (логічні) здогадки: твір має чогось навчити; твір має щось продемонструвати; твір має підтвердити/спростувати якусь думку. Наприклад, говорячи за літературу романтизму, варто прочитати роман Гете «Страждання молодого Вертера», щоб повною мірою відчути всі особливості цього періоду. Загугліть, читається легко, враження опісля лишає дуже яскраві.

Роман Гемінґвея «Прощавай, зброє!» вивчають у контексті літературної течії «втраченого покоління». Термін, вперше вжитий американською письменницею Гертрудою Страйн, набув популярності завдяки творам Еріха Ремарка. (NB: «Ви всі — втрачене покоління!» — саме цей вислів Гемінґвей використав як епіграф до роману «Фієста. І сонце сходить»). Словами «втрачене покоління» описували солдатів, які пережили жахи війни й не змогли повернутись до звичайного мирського життя через пошкоджену психіку. Представником цього суспільного прошарку є Фредерік Генрі, і його історія… не зачепила.

Коротко про сюжет роману «Прощавай, зброє»: Перша світова війна. Американський офіцер Фредерік Генрі — доброволець італійської армії. Неподалік фронтової зони він зустрічає англійку Кетрін Берклі й ось ми вже маємо любовну лінію, яка активно розвивається в госпіталі, де травмований Фредерік проходить курс лікування. Він не уявляє свого життя без Кетрін, але дезертирство не приносить очікуваного родинного щастя — війна постійно з ним; вона у думках, у снах, в повітрі навколо.

Досить простий, але перспективний сюжет пройшов повз мене, не зачепившись. Моя душа не була зворушена життєвими труднощами головних героїв. Єдине, що я відчувала при прочитанні — фізичний біль від знудженості й крихту роздратування. Прихильники Гемінгвея закидають мене камінням, але моєю метою не є приниження письменника чи його ролі в історії світової літератури, мова йде лише про конкретний роман.

Все моє невдоволення романом можна розділити на два пункти:

• структура
• мова

Обірвані речення, перебіжки з однієї думки на іншу, нелогічність та непослідовність дій героїв — як тут встежити за розвитком історії? Наприклад: поведінка Кетрін Берклі наштовхує на думку про психози, адже жінка перейшла від стану спокійної зацікавленості до пристрасного кохання за час, що був обмежений однією-двома сторінками книги. На кілька секунд мені здалось, що в моєму примірнику не вистачає листків. Роздуми солдатів про війну плутають і змушують перечитувати один абзац кілька разів, щоб знайти кінець цього клубка думок.

Мова, якою написаний роман, настільки суха, ніби кілька місяців лежала під палючим сонцем. Односкладні, прості речення, позбавлені будь-якої мелодійності, створюють неприємний ритм, що схожий на стукіт гороху по дерев’яній підлозі.

Якщо казати про емоційний рівень, то доведеться повторитись: не зачепило. Жахи війни краще показані в, наприклад, автобіографічному романі Джорджа Орвелла «Данина Каталонії», його художня реалізація здійснена набагато емоційніше.

Висновок: не все золото, що блищить, і не все шедевр, що внесли до шкільної/університетської програми.
Я сказала зброї «прощавай».

Що краще — романи чи збірки оповідань? Одвічна тема для дискусій книгоманів. Особисто я зазвичай обираю саме романи, позаяк завжди вважав, що оповідання — це ті самі добрі й розгорнуті романи, віртуозно втиснуті автором у 10–15 сторінок. На таке здатен далеко не кожен, з цієї причини читати об’ємні історії загалом значно цікавіше. Та бувають доволі приємні винятки, одним з яких є Амброуз Бірс — майстер «чорної літератури».

Читати далі: Готичні мари. Жінки у темній літературі (частина перша)

Його короткою прозою надихалися і надихаються поціновувачі похмурого читва, а серед тих, на кого вплинув доробок Бірса, і хто залишив свій власний спадок в історії готичної літератури, затесалися Чемберз й Лавкрафт. Тож, звертаючись до художніх замальовок цього письменника, ви неодноразово звернете увагу на знайомі місця, імена і, цілком можливо, певні сюжетні ідеї.

Запропонована «Видавництвом Жупанського» у рамках серії «Майстри світової/готичної прози» збірка складається з двох частин. Перша — це «Оповіді про солдатів і цивільних». Вона занурює читача у воєнну реальність Америки часів громадянської війни. Друга — «Чи може таке трапитися?», складається переважно з фантазій і візій автора, який, на думку дослідників його творчості, мав певні екстрасенсорні здібності. Таким чином можна зауважити, що містика й подуви вітру з потойбіччя супроводжували Бірса мало не все його доросле життя.

Не приховуватиму: збірка передусім буде до смаку саме любителям темних, готичних історій. І якщо ви любите і відповідно шукаєте готику у стилі авторки популярних «Сутінків», мушу вас одразу ж розчарувати: тут її немає. Натомість пан Бірс пропонує перейти на справжній, загадковий для людини бік реальності, долучитися до містики, яка, мов вірний попутник, супроводжує кожного з нас, хай би де ми були.

Це одна з дуже небагатьох збірок оповідань, які, на мою скромну думку, неможливо читати запоєм. Попри майстерність у письмі і цікаві сюжети, тут обов’язково треба зазначити: кожне оповідання автора — це окремий світ зі своєю окремою історією, хай навіть всі вони вкриті ореолом війни, як, наприклад, у першій частині книжки. Кожному епізодові притаманний свій специфічний, ні з чим незрівнянний настрій, що переважно змішується з трагедією. Читаючи Бірса, можна смакувати кожною сторінкою тексту, кожною сценою, а потім ще довго ходити під враженням від прочитаного.

Скажу чесно: я читав по одному — два оповідання на кілька днів. Крім того не раджу читати твори зі збірки зранку або на ніч. Це, звісно, якщо ви хочете мати гарний, продуктивний день або міцний, хороший сон, адже історія про глухонімого хлопчика, який заснув у лісі і не чув, як знищили його ферму або оповідка про вартового, який знайшов на посту мерця, такому точно не сприятиме. І саме в цьому полягає один із величезних плюсів Бірсової прози. Такими абсолютно життєвими ситуаціями, а точніше — описами, письменник відверто чіпляє за живе. Він ніби засовує руку у голову читача, перебирає його свідомість, перетворюючи її на химерний конструктор, після чого від збірки залишається дивний, неоднозначний, однак збіса цікавий післясмак. А також думки про те, що навряд чи хтось колись напише бодай щось подібне, і вже точно не перевершить у цьому Амброуза Бірса.

Щодо загального наповнення збірки, як і зазначав, вона складається з двох частин. Після прочитання можна вийти на доволі цікаву філософічну бесіду: «Що у цьому світі страшніше — реальність навколо чи горор, тобто майстерна, але все ж таки вигадка»? Під вигадкою маються на увазі містичні оповідання пана Бірса, не прив’язані до реалій громадянської війни, у творах про яку він по суті нічого не вигадував, а просто писав їх з натури, додаючи до загальної картини окремих персонажів і сюжети. Я впевнений, читачам, тобто прихильникам і першої, і другої частини збірки, обов’язково буде про що поговорити.

Придбати книгу

Перша світова війна змінила не тільки політичну карту світу. Вона назавжди залишилася в свідомості тих, хто воював та вижив. Спогади про пережите часто виринали в їхніх головах, впливали на їхній світогляд. Вони змінились назавжди, адже тепер у закутках їхніх душ залишалась війна з усіма її жахіттями.

Читати далі: «На Західному фронті без змін». Погляд в обличчя війні

Такими є головні герої роману німецького письменника Еріха Марії Ремарка «Три товариші». Отто, Готфрід і Роберт, від імені якого ведеться розповідь, були давніми фронтовими друзями. Вони вижили на війні й тепер намагаються жити в мирний час. Приятелі відкрили свій автосервіс і заробляли ремонтом автівок. Як чоловіки проводили свій час? Працювали, сиділи в барах, згадували з іншими фронтовиками воєнні часи, випивали. А ще намагалися зрозуміти світ, у який повернулися. Їм важко було збагнути логіку людей і суспільства, адже вони дивилися на мир крізь призму пережитого на війні.

Та згодом Роббі зустрічає чарівну Патрицію Гольман, почуття до якої вносять свої корективи в життя чоловіка. Роберт Локамп бачив війну, смерть і страх, а тепер зустрівся з чимось сильнішим і дивовижнішим — з коханням.

Роман, який став одним із літературних скарбів ХХ століття, автор написав у 1936-му. Ремарк у характерному для себе стилі розповідає читачеві історію, сповнену драматизму й трагізму. Історію про друзів, яких любиш більше, ніж себе самого, про життя після війни, яке є дуже непростим, та про кохання — незбагенну річ, заради якої варто жити у світі, повному несправедливості, жорстокості й страждань.

Захоплюють моменти в книзі, де головний герой роздумує над важливими речами, намагається збагнути незбагненне або переживає сильні емоції. Трапляються уривки, після яких виникає потреба на секунду відкласти книгу і задуматись над прочитаними реченнями — так пронизливо й щиро пише автор.

Книга «Три товариші» входить до трилогії Ремарка, присвяченої «враченому поколінню». У 2017 році видавництво Клуб Сімейного Дозвілля видало цей роман окремою книгою, як і «На Західному фронті без змін». Знову найщиріші компліменти дизайнеру обкладинки. Зображення, яке прикрашає книгу, зачепило ще до придбання твору, а, перегорнувши останню сторінку, я подивився на нього вже по-іншому, й воно знову мене зворушило.

«Три товариші» — це книга, яку відносять до класики ХХ століття. Як на мене, це один з тих романів, які сильно впливають на наш світогляд. Адже, побачивши, як персонажі твору дивляться на смерть, кохання, життя і дружбу, можна й самому переосмислити багато речей.

Персонажі цієї книги живуть, як можуть і як вміють. Головний герой вперше так сильно кохає жінку. Вперше так сильно хтось кохає його. Роберту Локампу судилося зробити для себе багато відкриттів. Виявляється, хтось може бути щасливим просто тому що ти є. Виявляється, справжня щира дружба триває вічно. Виявляється, люди помирають не тільки від куль.

«Книга ця — ані звинувачення, ані сповідь. Це
тільки спроба розповісти про покоління
людей, що їх занапастила війна, навіть як
хто з них і не потрапив під снаряд»

(Передмова автора до книги)

Втрачене покоління. Вперше це словосполучення вжила редакторка Гертруда Стайн, визначаючи літературну течію між Першою та Другою світовими війнами. Згодом Ернест Гемінґвей використав цей вислів як епіграф до свого роману «Фієста». Термін прижився, і дотепер тих людей, що їх в юному віці скалічила Перша світова війна, ми називаємо не інакше, як втраченим поколінням.

Читати далі: «Три товариші» Ремарка: дружба, кохання і життя після війни

Про тих, чиє буйне цвітіння приглушили снаряди і кулі, писав і Гемінґвей, і Джеймс Джойс, і Скотт Фіцджеральд та ще багато літераторів. Одним із перших і найвідоміших творів цієї течії, книгою, що розповіла про війну не з епічністю та помпезністю, а з правдивістю і вражаючою відвертістю, є роман німецького письменника Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін».

Ремарка забрали на фронт Першої світової у вісімнадцять років. Юнак вижив, а через десять років по закінченню війни він за шість тижнів описав на папері свої переживання, спогади, думки, увесь свій біль і все те, що залишалося з ним ще довго після завершення війни. Так народився один з найзнаковіших творів XX століття.

Від імені головного героя, дев’ятнадцятирічного Пауля Боймера, автор у цій книзі розповідає про роки, проведені на фронті. За цей час, під обстрілами, в постійній небезпеці, на межі життя та загибелі головний герой роздумує і розповідає про справжню дружбу, пронизливий страх, жорстоку несправедливість, смерть. Ремарк пише про речі важкі і надзвичайно важливі, та при цьому читати його досить легко. Та до того, що ви побачите на сторінках цієї книжки, неможливо ставитись байдуже. Адже ви побачите, як помирають друзі, як інколи стає настільки страшно, що ти забуваєш про страх , побачите не військові паради, а військові лазарети, не професійних убивць, а дітей у завеликій формі (настільки великій, що у ній потопає їхня юність, їхні мрії і їхнє майбутнє). Ви побачите, як воюють ті, кому війна аж ніяк не потрібна.

Історія написання та видавництва роману

Ремарк написав «На Західному фронті без змін» усього за шість тижнів, та дуже довго письменник не показував твору видавцям, а коли наважився на це, то спершу отримав відмову. Передавши рукопис іншому видавництву, Ремарк зобов’язався працювати журналістом, щоб відпрацювати витрати на публікацію, якщо роман не матиме успіху.

Спершу уривки книги публікували на сторінках газети, і, захоплені щирою розповіддю нічим не прикрашеної війни читачі, надсилали в редакцію безліч листів, а наклад видання збільшувався в рази.
Коли роман надрукували, він перевершив усі сподівання. У 1929 році видали 500 тисяч примірників книги, її переклали 26 мовами.

Німці розділялись на два табори: одні захоплювались правдивим зображенням війни і поділяли погляди Ремарка, а інші — звинувачували його у відсутності патріотизму та негативному впливові на маси. Після того, як націонал-соціалісти на чолі з Адольфом Гітлером прийшли до влади, у 1933 році Еріхові Марії Ремарку довелося емігрувати з Німеччини.

Роман «На Західному фронті без змін» став однією з найпопулярніших книг за всю історію Німеччини. Уже більше вісімдесяти років її перевидають у багатьох країнах світу, а сам роман не втрачає актуальності та популярності.

Українське видання

У видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» романи Ремарка видавали томами по три твори. Минулого року видавництво розпочало видання романів німецького класика окремими книгами. У книгарнях ви вже можете придбати «На західному фронті без змін» та «Три товариші».

Приємно вразило оформлення книги. Червоні маки та метелик, що разом із військовою каскою прикрашають обкладинку, ще до того, як ви відкриєте книгу, ніби намаються сказати, що вона не просто про війну та військові будні, вона про дещо більше — про почуття на війні, про відчайдушні пошуки на війні (пошуки правди, пошуки сенсу і пошуки себе). Про пошуки і втрату усього цього…
Моє знайомство з творчістю Ремарка розпочалося саме з цієї книги. І сказати, що це знайомство було вражаючим — означає сказати дуже мало.

Мабуть, якось по-дурному було б радити вам цей твір, чи не радити. Тут усе очевидно. «На Західному фронті без змін» — одна з тих книг, після прочитання яких розумієш, наскільки важливою є література. Цей роман змушував переживати, спонукав до глибоких роздумів, вражав, відкривав очі на вельми важливі речі, показував правду і змушував серце битись то швидше, то повільніше. Далеко не всі книги можуть викликати такі почуття. А для цього, мабуть, й існує література. Для цього ми читаємо. Щоб відчувати, щоб змінюватись, щоб жити.

Після прочитання «На Західному фронті без змін» ще більше почав дивуватися з людства. Як можна було знову розв’язати стільки війн після виходу такої книги?

«Енн із Острова Принца Едварда» — третя книга з оповідей Люсі-Мод Монтгомері про чарівну дівчину Енн Ширлі. Якщо ви ще не бралися до цієї частини, або ж взагалі не читали цих історій — не позбавляйте себе такого задоволення. Хоч книга написана для дітей, вона може дечого навчити і дорослих. Наприклад, розуміти власних дітлахів, поділяти їхні погляди та надихати здійснювати мрії.

Тож Енн покинула вчителювати і поїхала із «Зелених Дахів», аби завершити навчання та отримати ступінь бакалавра. У Кінгсорті на неї чекають події, які дещо змінять її життя, а також додадуть перчинку до її характеру. Як і в попередніх книгах, дівчина знаходить споріднені душі, з якими проводить безліч затишних вечорів біля каміна в Домі Паті. Серйозно береться за свою улюблену справу — писання, від якої отримує не лише задоволення, а й чималі гроші. Допомагає сердечним бідолахам виправляти фатальні помилки усього життя (про це ви прочитаєте у розділі «Джон Дуглас нарешті освідчується»). А також дорослішає, набираючись дорогоцінного досвіду…

Проте не лише пригодами та друзями живе Енн. У кожного в житті настає момент, коли потрібно зробити доленосний вибір, набагато важчий, ніж скласти іспити. І головне тут — не схибити! Саме так, у цій книзі рудоволосій героїні пропонують руку та серце, проте чи не помилиться вона в своєму виборі?

Читайте і дізнавайтеся, на чию пропозицію пристане гордовита красуня. Хто їй більше до душі і з ким вона проживе довге і щасливе життя — з успішним і багатим Роєм Гарднером чи відданим до нестями Гілбертом Блайтом.

Якщо ви ще сумніваєтесь чи взяти цю фіолетову оповідку в руки, не вагайтесь!
Бо тільки з нею ви дізнаєтеся, що таке щирі взаємини між дівчатами! Навчитесь за допомогою підказок серця виправляти помилки минулого. А головне пізнаєте справжнє кохання, яке не тоне у безодні часу, а навпаки виблискує, як діамант!

Тому раджу знайти у домі затишний куточок, заварити ароматного чаю з бергамотом і поринути в читання. Далі буде…

Павліна Гадач

Придбати книгу